Навіть не вдова. «Петра вбuлu у Пісках» — цю страшну есемеску я отримала пізно увечері. Надіслав Микола….

Новости

Навіть не вдова.


«Петра вбили у Пісках» — цю страшну есемеску я отримала пізно увечері. Надіслав Микола, який мав бути поруч із Петром. Микола — один з найсміливіших хлопців, яких я знала. Але тоді йому забракло сили на щось більше, як ця есемеска.


І не лише йому. Телефон мовчав після її отримання. Мовчання породжувало надію, яка волала: «Це якась помилка!». Надію, яка паралізувала, заморозила мене на кілька годин.


Я знала: якщо серед ночі пролунає дзвоник від Миколи чи когось іншого з Петрових друзів — це буде лише підтвердження. Петро ж не дзвонитиме так пізно, щоб не лякати мене.


Тому міцно стискала телефон, ніби намагалася задушити його, аби він не дай Боже не зронив жодного звуку. І молилася, щоби мовчав. Благала Бога, щоб Петро був живим, здоровим. Щоб подзвонив уранці.
Бог почув лиш першу молитву: ніхто не подзвонив до ранку.
Сонце сходило за вікном і врешті розтопило мерзлоту, що охопила мене. Я зрозуміла: не матиму вже сили з такою ж надією чекати і благати про вранішній дзвінок Петра. Тому зайшла у Фейсбук.
В дописах друзів рясніли фото Петра із знайомою фразою, яка тепер звучала пафосною брехнею «Герої не вмирають!».

Вперше я почула її на Майдані. Там же вперше побачила Петра. Він був далекий від політики, на відміну від мене, на той час місцевої зірки націоналістичного руху. Але він хотів бути близьким до мене, тож опинився в Києві тієї гарячої зими. Він бачив мої зухвалі витівки на Майдані, потім на Грушевського, потім на Інститутській. Він не відставав, ми були разом у відважних, часом божевільних вчинках.
Про божевілля я зрозуміла саме після 20 лютого, коли зі сцени днями рефреном звучало оте «Герої не вмирають». Зрозуміла, як близько ми були до того, щоб втрати одне одного. Тоді я по-справжньому відчула, що кохаю.

А він любив мене та не спинився. Був серед перших, хто вирушив з Майдану на війну. Ніколи не забуду його, усміхненого і гордого, у автобусі, що вирушав на Схід.


Ми так і не набулись разом. Для друзів були парою. Але не більше: ми не жили разом, навіть не кохалися. Усе це я лишала на потім, як вернеться. Хоча умовний шлюб якось таки уклали — пообіцяли один одному вірність до смерті.


Обіцянки дотрималися. Це було не важко — усього кілька місяців.
Лише на похороні я побачила його батьків (на маму схожий!), адже до ніякого знайомства не дійшло. Але обійти труну і стати поруч не могла. Так і стояли один навпроти одного, чужі люди, об‘єдні любов‘ю до того, хто в труні між ними.


Стояла, наче скам‘яніла. Самотня. Навіть не вдова. Самотня, попри те, що поруч було багато друзів. Підходили, обнімали, співчували. Та я була лиш з ним, хоча його вже не було.


Коли у сиру землю ввігнали дерев‘яний хрест з його іменем, я зрозуміла: він забрав мою любов.


Натомість залишив не менш гаряче почуття ненависті до ворога.
Саме так, в однині. Уся моя ненависть сфокусувалася у збірному образі ворога.


Відтоді бачила його через приціл сотні разів. Хоч він мав різні обличчя, я упізнавала його. І посилала із кулею одне і теж послання: «Ти хтів землі моєї. Нею наїсишся. У могилі!».

Volodymyr Viatrovych

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *